Donate to Links


Click on Links masthead to clear previous query from search box

GLW Radio on 3CR



Recent comments



Syndicate

Syndicate content

ВЕНЕСУЕЛА: РІК ПІСЛЯ ЧАВЕСА

[English at http://links.org.au/node/3732]

By Мартін Марінос

Commons -- Після смерті Уго Чавеса 5 березня 2013 року пройшов уже майже рік. Ймовірно, саме цей рік був найтяжчим для Боліваріанської революції. Чимало людей лівих і правих поглядів завагалися, чи можливий чавізм без Чавеса. Мабуть, рік — занадто короткий період, щоб оцінити ситуацію по смерті Чавеса. Та все ж динамічний розвиток протягом останніх дванадцяти місяців заслуговує на попередні зауваження. Шляхом аналізу ключових подій протягом року, ця стаття доводить, що, попри теперішній жорстокий протест у Венесуелі, ліві вийшли сильнішими з кризи, що залишилася по смерті Чавеса. Окрім цього, новий президент Ніколас Мадуро возз’єднався зі своїм основним активом та продемонстрував унікальний стиль та погляди, завдяки яким здобув собі прихильність серед прибічників та неповагу з боку опозиції.

Криза, спричинена смертю Чавеса, вперше дала про себе знати під час президентських виборів, призначених на 14 квітня 2013 року. Хоч багато хто і розраховував, що голосування зі співчуття приведе Ніколаса Мадуро до президентського крісла із великим відривом, та свого правого суперника Енріке Капрілеса він обійшов лише на 1,5%. Виграти вибори з таким малим розривом не є чимось незвичним, але такий результат був нетиповий для чавізму. Результати виборів можна інтерпретувати кількома способами.

По-перше, для значної частини людей, котрі голосували за Чавеса, було складно проголосувати за когось іншого після його смерті. По-друге, поєднання гнітючості в кампанії Мадуро з надмірною впевненістю, що самого співчуття виявиться достатньо, щоб люди проголосували, теж стали причинами низького результату. По-третє, тактика опозиції виявилася плідною. Капрілес пішов більш соціал-демократичним та примирливим шляхом. Він неодноразово зазначав, що «Мадуро — це не Чавес». Відтак, він визнав Чавеса умілим лідером, але твердив, що замінити його таким невиразним кандидатом як Мадуро неможливо. У свою чергу Капрілес пообіцяв зберігати та вдосконалювати політику Чавеса в боротьбі з бідністю й у сфері охорони здоров’я, працювати над боліваріанськими соціальними місіями у сфері освіти та забезпечення житлом.

14 квітня 2013 року Ніколас Мадуро переміг на виборах, проте опозиція не визнала результату і закликала до антиурядових протестів. Окрім спалювання шин, саботажу та зазіхань на громадську власність, негідники з опозиції застрелили насмерть 11 людей, які підтримували уряд. Чимало людей були поранені по цілій країні. 15 квітня 2013 року троє людей померли у приміській зоні Каракасу, одна людина у Сукре, двоє у Тачірі та троє у Сулії. Зловмисники діяли особливо жорстоко та породили реваншистські убивства. До прикладу, Генрі Рангель Ла Роса «отримав п’ять вогнепальних поранень у спину» після відвідин святкувань з нагоди перемоги Мадуро 1. Атаки не обмежувалися прихильниками Об’єднаної соціалістичної партії Венесуели (PSUV). Опозиціонери підпалили та зловмисно зруйнували п’ятнадцять лікарень у збіднілих районах по всій країні. Ці клініки були частиною соціальної місії «Барріо Адентро» 2. У них безкоштовно надавали свої послуги для найбідніших районів 30 тис. кубинських лікарів, серед яких і стоматологи, а також працювали спортивні тренери. Окрім лікарень, зазнали шкоди і громадські медіастанції та штаб Об’єднаної соціалістичної партії Венесуели. Капрілес опинився у центрі детального розслідування, адже після виборів він закликав своїх прибічників «випустити лють» 3.

Як жорстокі дії вщухли, опозиція спрямувала свою енергію на критику урядового економічного курсу, яку цілковито підтримали західні медіа. Венесуела стикнулася зі скороченнями та високим рівнем інфляції (56% у 2013 році). Опозиція звинувачує уряд за цінову політику та врегулювання валюти у вирішенні економічних проблем. Власники бізнесу скаржаться, що через неможливість дістати долари, вони змушені їх купувати за неофіційним підвищеним курсом на чорному ринку. Таким чином, ситуація змушує їх встанвлювати ціни на товари за неофіційним курсом. Це призводить до того, що часами товари коштують у десять разів дорожче. Але уряд пояснює факт скорочень та високі ціни спекуляціями, спрямованими на саботаж держави. Відтак у листопаді 2013 року, після того як президент Мадуро отримав особливі повноваження керувати країною від національної асамблеї, він пішов у наступ і наказав магазинам скоротити ціни більш ніж на половину. Також він розширив список товарів, які перебували під ціновим контролем.

Без сумніву, Мадуро не чекав на «паразитичних буржуйських менеджерів», щоб почати виконувати новий закон, і вислав для цього Національну гвардію. Національна гвардія викрила велику кількість товарів на складах, і після цього ціни знизилися. Перед магазинами утворювалися довгі черги, бо люди поспішали придбати за значно зниженими цінами предмети домашнього вжитку — пральні машини, телевізори, кухонні плити.

Такий вчинок Мадуро продемонстрував, що він не боїться протистояти капіталу та опозиції, а прихильники лівих поглядів вбачали у ньому здібного та сильного лідера. Опозиція ж, навпаки, вважала його слабким і розробила план перетворити вибори до міських урядів, які мали відбутися у грудні 2013 року, на референдум про правління Мадуро. Так опозиція продовжила цикл лицемірства та самосуперечливості. Проголошення електоральної системи «корумпованою» та «шахрайською» не завадило їй закликати своїх прихильників масово голосувати  під час місцевих виборів у грудні. Під час передвиборчої кампанії опозиція найчастіше вживала слова «плебісцит» та «референдум». По суті, прибічники Капрілеса перетворили місцеві вибори на всенародний вибір: країна або з Мадуро, або без нього. Але такий підхід не спрацював.

8 грудня 2013 року Об’єднана соціалістична партія Венесуели та її союзники отримали 242 посади на міських перегонах, тоді як опозиційна партія «Рух демократичної єдності» (MUD) зумів отримати лише 75. Це означало, що 73% обраних мерів були чавістськими кандидатами. Таке голосування виборців сприяло тому, що опозиційні розмови про «плебісцит» стали предметом глузувань. Розподіл голосів був таким: 5 277 491 голос отримала Соціалістична партія та 4 423 897 — Рух демократичної єдності. Інакше кажучи, якби це був референдум, то 54% виборців віддали би свої голоси за Мадуро, тоді як 44% — за опозицію. Решта 2% проголосували би за третіх кандидатів. Не дивно, що наступного дня слова «референдум» та «плебісцит» зникли з опозиційного словника.

Все ж вибори продемонстрували, що Мадуро возз’єднався з основним активом і був здатний на гучну перемогу над опозицією. Ще більш важливим є той факт, що під кандидатами та персоналіями є організовані групи людей, які керують революційним процесом або ж, як кажуть у Венесуелі,  el processo.  Вибори також показали, що за такими медійними фігурами як Чавес чи Мадуро стоять групи простих людей. Наприклад, громадські ради, громади, громадське медіа, кооперативи та окуповані фабрики, які мають здатність знизу мобілізовувати революційні перемоги електорату.  Та це не означає, що роль держави або лідера є мінімальною. Це далеко не так. Очевидно, що поза традиційними медійними наративами існує комплекс зв’язків, який підсилює Боліваріанську революцію навіть із новим лідером та у часи глибокої кризи, спричиненої фізичною відсутністю Чавеса 4. Мабуть, усвідомлення цього і налякало опозицію.

Та це не має стати причиною недооцінки унікальних рис нового народного очільника. Після грудневих виборів погляди та стиль Мадуро були визнала опозиція та міжнародні медіа. Раптово змінилася риторика: спершу заявляли, що «він — не Чавес»,  потім  його називали «Чавесом ІІ» та навіть «значно гіршим, ніж Чавес». Така риторика показала, що опозиція була свідомою того, що Мадуро здатний вести політику чавізму. Мабуть, це і стало причиною використання терміну «Чавомадуризм» опозиційним лідером Теодоро Петкоффом.

Два фактори — маси людей як рушій Боліваріанської революції та можливості нової верхівки, змусили частину опозиції прийти до висновку, що вибори не призупинять політичної переваги лівих. Відтак у лютому Венесуела мала нагоду спостерігати палання шин, заблоковані автостради та політичні вбивства. На цей раз на чолі опозиції був Леопольдо Лопес — найбільш помітна постать із ультраправої секції, активний учасник державного перевороту проти Чавеса у 2002 році та колишній мер Хакао, багатого району Каракасу.

Це стало сигналом змін в опозиційному середовищі, частина якого, на думку Капрілеса, була надто поміркована. Все ж після жорстоких дій у квітні стратегія Капрілеса була сформульована у більш поміркованому руслі. У січні він навіть публічно потиснув руку Мадуро після того, як вони разом обговорили спільну стратегію по боротьбі зі злочинністю. У середовищі опозиційних медіа це стало приводом спекуляцій, мовляв, його зустріч із папою у листопаді зробила «пітбуля Міранди» менш жорстоким. Та новий підхід із його вірою у побудову руху через виборчі кампанії не співпадав із поглядами крайньої секції опозиції. Відтак Леопольдо Лопес під хештегом #lasalida, тобто «вихід», закликав опозицію виходити на вулиці, допоки уряд не подасть у відставку, тобто «вийде». Очевидно, що про результати референдуму, зробленого два місяці тому, забули. Під час написання цієї статті десять людей померли в сутичках, спровокованих прибічниками Лопеса. Серед останніх померлих — журналіст Алексіс Мартінес, брат правлячого урядовця Соціалістичної партії. 18 лютого озброєні опозиційні групи атакували текстильний кооператив у Лос Кортіхос (Los Cortijos), де було вбито одного працівника. У перший день протестів група від опозиції вбила яскравого лідера Хуана Монтою (Juan “Juancho” Montoya) із радикального 23-го району Енеро у Каракасі. На жаль, західні медіа замовчували цей та інші випадки жорстокості проти прихильників уряду 5. Водночас медіа вибухнули новинами про смерть венесуельського протестуючого студента та студентки-моделі Генезіс Гармони (Genesis Garmona).

Упереджене ставлення щодо політики у Венесуелі простежується ще й у тому, що у кожній новині згадується жорстокість, недостача основних товарів та інфляція як пояснення хвилювань у країні. Звісно, це не є незначущі проблеми, але чому ж не безробіття, рівень бідності чи доступ до медицини та освіти? Дуже мало медійних каналів згадують про те, що протягом тринадцяти років (з 1999 по 2012) уряду Венесуели вдалося знизити рівень бідності з 42,8% до 26,7% серед домашніх господарств. Тобто рівень бідності знизився на 37,6%. Рівень крайньої бідності впав навіть більше, від 16,6% до 7,0% від 1999 до 2011 — спад становить 57,8%. І це лише одне з-поміж багатьох досягнень революції, яке навмисно ігнорують більшість західних медіа. Натомість так виглядає, що настільки різні медіа як The Guardian чи FoxNews згадують про існування Венесуели, лише коли протестують праві.

З багатьох поглядів теперішні протести не відкривають нічого нового. Політичне насильство залишається проблемою не лише у містах, а й у сільській місцевості. Правозахисники встановили, що після земельної реформи Чавеса 310 селян було вбито у конфліктах із землевласниками. Але теперішня ситуація показує, що опозиція визнає силу Мадуро. Ця нібито бліда копія Чавеса стала грізним ворогом із власним баченням та стилем, що «заслужив» зневагу з боку опозиції.

Крім того, узагальнений та некритичний погляд на ситуацію в західних медіа приховує розкол в опозиції. Після жорстоких протестів 12 лютого Капрілес висловив стурбованість, що ці дії були кроком назад. Розкол можна спостерігати і в деяких опозиційних медіа. Популярний англомовний блог «Хроніки Каракасу» (Caracas Chronicles), який позиціонує себе як «майданчик для прихильного до опозиції, але не божевільного аналізу венесуельської політичної арени» 6 опублікував статтю, яка критикує дії Леопольдо Лопеса та містить його фотографію під час протесту із підписом: «Може, сльозогінний газ призводить до проблем зі здатністю вчитися». Автор підсумував, що «протести середнього класу в районах проживання середнього класу на теми, що хвилюють середій клас, не є викликом владній системі чавізму — вони є частиною владної системи чавізму». Навіть на маямському радіо WLRN прозвучали заяви, що хай Лопес і «рок-зірка серед венесуельців у південній Флориді. Але на заході Каракасу він — багатий чоловік». Наостанок, не менш важливий ресурс Wikileaks опублікував зауваження політичного радника посольства США у Каракасі, що Лопес «сіє розбрат в опозиції», і дехто вважає його «зарозумілим, злопам’ятним та охочим до влади». Інакше кажучи, хоча Лопес і має певний імпульс, його образ доволі суперечливий для самої опозиції.

Та образ Лопеса добре вписується у контекст студентських рухів. На плакаті перед університетом Лос Андес написано: «Президент, котрий не навчався, ніколи не зрозуміє студентів». Цей напис апелює до минулого Мадуро, коли він працював водієм автобуса і був лідером профспілки. Не дивно, що студенти надають перевагу Лопесу, адже він «народився у багатій сім’ї, яка була дотичною до бізнесу та нафтового сектору» та «здобув ступінь магістра в Гарвардському університеті». Саме ці елементи класизму та расизму у студентському русі і стали причиною відмежуванні чілійських студентів із найбільшого університету Чілі (University of Chile) від венесуельських протестів. За останні роки у Чілі відбулося чимало студентських протестів. Однак вони не вагаючись заявили: «Ми не відчуваємо солідарності з діями деяких венесуельських студентів, які стали на сторону старого ладу і виступають проти змін, які підтримує народ».

Загалом, рік після смерті Чавеса був непростим для Боліваріанської революції. Попри це, президент Мадуро возз’єднався із соціальню базою Чавеса та здобув зневагу з боку опозиції. Теперішні жорстокі протести у багатих районах країни становлять серйозний виклик для уряду. Але будь-хто, хто відвідає робітничий район у Венесуелі, так я це зробив у грудні у складі бригади солідарності, зрозуміє, що для більшості венесуельців поворот до передчавістської доби неприпустимий.

Перед виборами робітник шоколадного кооперативу розповів мені про свою дискусію з товаришем — прибічником опозиції. Він гордо розповідав, як він переміг у дискусії, коли наполіг, щоб його опонент відповів на питання: «То що ти пропонуєш?» Без сумніву, цей анекдот демонструє, як чавізм завів опозицію в глухий кут, і палання шин у багатих районах Каракасу не замінять обґрунтованої аргументації. Чавісти ж, навпаки, вважають себе політичним суб’єктом та протагоністом історії. Жінка з району Петаре у Каракасі пояснила мені, що телесеріали небезпечні, бо в минулому вони тримали її прикутою до телеекрану. Але зараз вона є організаторкою та активною учасницею у своїй громадській раді. Інша жінка поділилася такими ж настроями, і коли хтось казав, що, мабуть, вона все-таки дивиться бодай частину серіалів, вона реагувала так, нібито її звинувачували у героїновій наркоманії. Відданість політичному процесу виражається в різних формах.

Багато людей стверджують, що вони продовжуватимуть проект Чавеса через підтримку його наступника Мадуро й Соціалістичної партії. Дехто ж залишається відданим Боліваріанській революції, але до уряду ставиться критично. У радикальному окрузі «23 січня», де знаходиться бюст та площа імені Мануеля Маруланда, лідера Революційних збройних сил Колумбії (FARC), окремі активісти закликали до боротьби проти бюрократизації та до радикалізації уряду. Активістка політичного руху Соціалістичної партії, котра критично ставиться до деяких тенденцій у партії, наполягала на тому, щоб уряд надав більше автономії місцевим організаціям і, більше того, дозволив  цим організаціям сильніше впливати на державні інституції. Вона нагадала, що під час державного перевороту проти Чавеса саме маси людей, які залишалися на вулицях, боролися проти реакційної сили, тоді як урядові чиновники переховувалися. Схожу ситуацію описав робітник націоналізованого заводу з виробництва олії, маргарину та майонезу про стосунки між урядом та заводом. Жестом притиснення свої кулаків один до одного він пояснив, що між ними існує тертя, але вони рухаються вперед як одне ціле. За кілька місяців перед цією розмовою рада робітників усунула менеджера, призначеного урядом. Ситуація була напруженою і покращилася лише тоді, коли Ніколас Мадуро втрутився особисто та призначив нового менеджера. Усі ці критичні голоси вказують на те, що між державою та міріадами низових рухів не завжди все гладко. Та навіть ці люди погоджуються, що немає вороття до доби перед чавізмом.

Сьогодні таке переконання наштовхується — в доволі-таки буквальному сенсі — на опір опозиції її заклики до «виходу». Питання в тому, як довго уряд, котрий прагне стримати інфляцію та здобути автономію в забезпеченні харчування, зможе терпіти цикли жорстокості та саботажу з боку правих сил. І це питання стосується не лише уряду та його репресивних інституцій, а і його прибічників. Тут і варто згадати фразу Уго Чавеса: «Ми — мирні люди, але ми не беззбройні». Залишається чекати та спостерігати, чи опозиція бажає далі поширювати хаос та жорстокість і чи призведе це до потужної реакції з боку держави. Ключовим фактором у вирішенні венесуельських проблем без жорстокості буде розвиток динаміки у самій опозиції та всередині уряду, а також між двома цими силами.

Перекладено за: Martin Marinos. Venezuela: A Year after Chávez. In: LeftEast.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

СОЦІАЛІЗМ У ТЕПЕРІШНЬОМУ ЧАСІ, або Чому я оплакую смерть Уго Чавеса (Марія Іванчева)

ЛАТИНОАМЕРИКАНСКИЙ СОЦИАЛИЗМ 21 ВЕКА В ИСТОРИЧЕСКОЙ ПЕРСПЕКТИВЕ (Джеймс Петрас)

Примітки:

  1. From the Non-recognition of the Election Results to Fascist Violence in Venezuela, (Caracas, Venezuela, Ministry of People’s Power for Foreign Affairs, 2013), p.38. ↩
  2. Місія із розбудови компактних клінік у бідних кварталах, де раніше взагалі не було медичних установ. ↩
  3. From the Non-recognition, p.7. ↩
  4. Аналіз взаємодії між низовими рухами та державою див. George Ciccariello-Maher, We Created Chavez: A Peoples History of the Venezuelan Revolution, (Durham: Duke University Press, 2013). ↩
  5. Останній звіт англійською про ці смерті див. тут. ↩
  6. Цей опис явно натякає, що існує і «божевільний» бік опозиції. ↩

 

Powered by Drupal - Design by Artinet